Василь Паламаренко "Козацькі скарби"
Зібралися всі козаки
До рідної хати:
Тут нам мило, тут нам любо
З журби заспівати!
Ти, царице Катерино,
Що ти наробила?
Край веселий, край зелений
Панам роздарила!
Грай же котрий на сопілку, –
Сумно так сидіти.
Що діється тепер в світі,
Да чиї ми діти?
(Українська народна пісня)
В далекому чарівному дитинстві, коли все навкруги, вся Божественна природа, якою милуєшся, вважаєш створена для тебе, я почув від старих людей історію козацьких скарбів, захованих від загарбницьких очей та рук.
Існує легенда, що скарби – золоті каблучки, монети, діадеми, діаманти та інші коштовності, блискучі до болю в очах, знайдуть прийдешні покоління людей – чисті, благородні, добрі, великодушні, які використають їх лише на благо своєї Батьківщини. А доки будуть панувати заздрість, неправда, жадібність – скарби ці будуть сховані в землі...
Славна річка Ворскла на Україні! Великі події минулого вкрили її береги і лісові хащі невмирущою славою козаччини. Пронеслись ці події по її водах на козацьких «чайках», прошуміли з вітрами через луки з буйними травами, заповненими різною степовою звіриною і птаством, через зарості очеретів неосяжних боліт і непролазних хащів, де не ступала нога простого чоловіка, а лише міг пройти досвідчений ватажок козацького загону, який все своє життя провів під відкритим небом, засинаючи під шепіт степової трави і гомін густих лісів.
Лише він міг розпізнавати по ледь чутному шереху наближення ворожої ватаги, з тильного боку напасти на ворога, і з швидкістю вітру зникнути, не давши противникові опам’ятатись, бо досконало знав усі проходи і закутки в нетрях, байраках, ярах, болотах і різних непрохідних місцях... Був добрим ватажком в наступі і першим другом козаків в час спокою...
Раділо серце, і грала кров в жилах, коли козацтво бачило перед собою такого відважного ватажка. Хилились трави луків під копитами його коней, оживали береги річки Ворскли, зачувши наближення тупоту і хропіння коней...
Раптова зустріч з ворогом... Бойові кличі з обох сторін... Зав’язується запеклий бій. Свист шабель над ворожими головами, шум, прокльони, стогін поранених... іржання збуджених коней без верхівців... Ще один сильний натиск на ворога з боку козаків.
Противник подається назад, втрачаючи свій бойовий порядок, і несподіваним, панічним бігством залишає поле битви... Аж ген-ген далеко зникають уцілілі ворожі верхівці, переслідувані переможною ватагою...
Поволі з’їжджаються козаки докупи. Перевіряють, хто є, а хто поліг в славетнім, несподіванім ударі з ворогом. Поспішно відправляють похорони по своїх друзях, які тільки-но відійшли у царство темряви і спокою. З почестями, козацькими звичаями і молитвою Божою опускають у братню могилу тіла загиблих... Впала пригіршня землі на лиця мертвих з рук ватажка... За нею друга, третя... десятки... сотні... Могила росте і росте, набирає своєї пов-ної форми...
Ще раз схиляються козацькі голови, віддаючи востаннє свій поклін, і тихо відходять, налаштовуючись прямувати далі по своїм наміченім шляху. Отак виросла нова могила на березі річки Ворскли, свіжа, ще недавно оповита сумом козацької ватаги...
Проходять дні за днями. Проходить рік... Непомітно пропливає другий... А могила стоїть... заросла травою. Все забуто, минулого не повернеш. Тільки вітер тихенько гойдає траву на могильному пагорбі. Вона шелестить, розмовляючи з вітром про давні бойові дні. Лише один вітер знає її таємниці, та козацькі душі, які вийшли з тіл загиблих і тут-таки літали.
Гуляє вітер по могилах, оплакує дощ їхню долю. А тим часом пропливають літа. Пливуть, неначе за водою, і линуть у вічне...
А козацтво знай і далі гуляє на чолі зі своїм славним ватажком. Та вже не на конях гарцують, а на «чайках» і байдаках козакують по тихих водах річки Ворскли.
Проте їм стає затісно і немає що робити. Доходять до їх вістки про козаків-побратимів. Начебто на Дніпрі Січ Запорізька – мати козацтва, де є добре товариство, в якім ватага може собі знайти гарних порадників і друзів, і добру роботу по їх вкусу і хотінні. Рішає ватага з своїм завзятим отаманом мандрувати на байдаках з річки Ворскли на Січ.
Влаштували пир на честь від’їзду і, помолившись, до сходу сонця вже були в «чайках» і байдаках. Попрощавшись з рідною оселею, віддавши поклін прощальний, поплили. Групи козачих «чайок» з рідної місцевості двинулись вниз по річці Ворсклі до нових пригод і невідомої долі... Полинули співи сумних козацьких дум.
Пройшов день... другий... третій. Ватага на «чайках» наближалась до цілі все ближче і ближче, хвилюючи тихі води любимої Ворскли-річки, порушуючи незаймані береги, що поросли вільхами і кущами верболозу. Швидко пропливали «чайки» з людьми. І знову позаду все затихало. Тільки де-не-де порушували спокій звірята, які населяли береги, та риби зрідка плюскали. Все продовжувало жити своїм життям...
А «чайки» просувались все вперед і вперед. От незабаром завиднів грізний та шумний своїми водами Дніпро. Ватага опинилась у хвилястих водах великої річки, оспіваних славою козаччини. «Чайки» ще швидше тепер попливли вниз по Дніпру, прославляючи береги і води своїми козацькими думами та дзвінкими піснями. Радів Дніпро, що ніс своїми водами таких молодецьких хлопців...
Ще пройшов тиждень плавби по річці і бо- йова ватага врешті угледіла те, до чого їх тягла невідома сила. Це була мати козача – Січ Запорізька, слава і гордість козацтва. Там їх зустріли козаки-побратими з почестю і великою шаною, бо раді були всім таким ватагам, котрі прибували до них і поповнювали ряди та ростили силу козацтва.
Так ватага зосталась в Січі в добрім товаристві, здобуваючи собі славу і честь, а противникові наносячи панічний страх...
Дні неслись, минали місяці, проходили роки. Багато загинуло за цей час козаків. Чимало виросло по степах нових могил, які є свідками страшних битв, увінчаних козацькими кістками і невмирущою славою.
Та прийшла лиха доля! Посунулись грізні хмари з півночі на землі запорозькі. Обкутали своєю темрявою козацтво, влізли декому з них в душі. Запанували ненависть, продажність, зло... І почала Січ і слава козача упадати.
Засумували козаченьки. Закричали радісно вороги. Почали неньку-Україну на шматки шматувати.
Покотились сльози, плач, сум. Запанувало лихо на вільній землі. Полилась невинна братня кров... Сумними стали пущі. Не шепотіла трава радісним шелестом на луках. Не чутно тупоту козацьких коней.
Осіли високі могили. Тихо плинуть води Дніпра. Схилились верби до води по берегах річки Ворскли, з сумом і сльозами скидаючи листя. Його легенько підхоплювала вода і ген-ген десь несла у безвість. І так пропливали літа...
Пройшло століття... А Ворскла-річка як текла, так і тепер тече, лише трохи помілішала. А яка природа біля неї! Тільки б жити та милуватись її красою, проводити в цьому прекрасному лоні природи своє життя радісно, упиваючись всіма пестощами земними, які Господь Бог створив для людини... Та бач! Не так воно сталось...
О, горе нам грішним! Прийшов ще гірший час на нашу землю, з давніх-давен политою кров’ю наших предків.
Настав час ненажерливого тирана і безбожника. Посіялось ще страшніше зло, ненависть, нацьковано сина на батька, брата на брата, люди розділились на групи, ворогування пішло поміж ними.
Забряжчали кайдани на потомках козацьких. Посунули етапи за етапами на Сибір... Втирали сльози дітки, плакали матері, оповиті горем і нуждою. Та насувались ще страшніші дні – дні голоду.
Голод!.. Люди ставали безпомічними, рятувались від цього страшного чорного дракона, що дедалі глибше вганяв свої жахливі пазурі, хто як міг. Втрачались людські почуття, забуяло мародерство, бандитство, батьки їли своїх дітей, друг вбивав друга, щоб спасти себе від шаленого голоду... Кожний дбав тільки за свій шлунок, щоб хоч чим-небудь його наповнити.
Їли листя з дерев, товкли кору дерев і змішували з різними покидьками, щоб потім похапцем і з жадібністю з’їсти. Їли і одразу ж падали, корчась в жахливих передсмертних муках. Кричали дітки на трупах матерів, просячи їсти.
Але все даремно. Ніхто не допомагав... Цілі села були паралізовані голодною смертю. Валялись трупи попід тинами, на вулицях, в хатах. Все завмерло. Нікому було навіть і хоронити померлих. Притихла земля козачих предків... Лежала вся під чорною політикою і мечем Московського тирана.
Поволі буря голоду почала затихати. Появлялись на світ Божий уцілілі люди, худі та кволі. І знову потягли ярмо колгоспної кріпаччини. Ходили рано на роботу, приходили пізно увечері. Жили упроголодь, одягтись також не було в що. І так сіре, безрадісне життя тяглося день за днем.
Проте дух козацької волі не у всіх ще був зломлений. Молились сердечно Богу Всевиш-ньому, тихенько по темних закутках втирали сльози, і надіялись на прийдешню волю, яка мала прогриміти славою в скорому часі на пригнобленій козацькій землі. Ще деякі були мовчазними і насупленими, майже ніколи ні з ким не розмовляли. Лише, сопучи, все виконували, що їм давалося, та в душі боролися з різними думками. Все думали та думали... Що буде? Що зоставлять вони в спадщину своїм дітям?.. Але більшість людей забули про все і чекали, що буде далі...
Що буде?
