Фрагмент из книги В.Паламаренко "Зі Сходу до Заходу. Книга вторая"
...Насувався вечір. Життя для біженців почалося вже у вагонах. Жодної сварки поки що не було. Дай Бог! У деяких вагонах люди почали святкувати. Заграли гармошки, забриніла мандоліна, якісь бубонці. Дехто грав на ложках в такт музики. Деякі хлопці та дівчата повиплигували з вагона на землю і давай гопака-польки та інших танців. Танцювали, викрикували зі свистами, шалено відбиваючи чечітку... Та ось, раптом, десь засвистів залізничний сюрчок. Паротяг три рази сильно засвистів: у відповідь. Всі кинулись вплигувати до товарних вагонів. Цокнулись буфери один об одного, і ешелон повільно зрушив з місця... Прощайте, коні та повозки!!! Добре послужили нам. Служіть тепер іншим!Поїзд вже набрав швидкості і тільки було чути монотонне стукання коліс на стиках рейок. Люди почали обживатися. Дехто всівся грати в карти програвати вже непотрібні гроші, дехто приліг дрімати, деякі возилися з дітьми, дехто длубався в своїх сумках-торбах. Хтось в куточку вагона молився перед образом: "Ми в дорозі. Дай нам, Боже, доїхати до спокою та світлого життя".
Прийшов ранок. Надворі зробилося світло. Поїзд проминув станцію, де був напис "Тернопіль". Ще проїхав трохи і став. Люди повідкривали двері і оглядались навкруги. Прийшли два охоронники-поліцаї, кажучи людям: "Ешелон тут буде стояти аж до вечора... Напроти ваших вагонів стоїть невелика дерев'яна будова. Там є "виходки" і умивальники. То для вашого користування, поки ешелон стоїть тут. Хто хоче, може піти в місто Тернопіль, але щоб були назад о третій годині пообіді... Інакше поїдуть без вас. Як хочете щось зварити, то готуйте їжу на стороні вагонів, вода з умивальників...". Люди вилазили з вагонів, як мурашки з мурашника. Розправляли свої плечі, перекидалися словами один до одного, ішли до умивальника, щоб промити свої заспані очі.
День швидко пройшов. Причепили ще одного потяга до ешелону, який вже був заповнений вугіллям та водою. Вже пройшла четверта година. Зробилося хмарно надворі. Темнішало. Всі сиділи по вагонах. Нарешті засвистів залізничний гудок. Начебто у відповідь загув паротяг, і ешелон рушив. Їхали повільно, часто зупинялись. Ніч тягнулась дуже довго. Перед ранком пішов великий сніг. Коли трохи розвиднілося, люди побачили, що їх везуть поміж горами, часом через короткі тунелі. У вагонах зробилось холодніше. Всі почали вкутуватись тепліше.
Пройшло кілька годин, і паротяг зупинився, тяжко чахкаючи, на станції Турка. Тут стояли вже готові коні з саньми, щоб перевезти людей з їхньою власністю, до старих будов. Перевезення йшло аж до обідньої пори. Нарешті, всі біженці розташувалися в бараках на ліжках, які тільки були вкриті соломою. Та що ж! Вже звикли до бараків. Скільки часу мали тут бути, ніхто не знав. Потроху обживалися, познайомилися з окольними людьми, які здоровкалися з приємністю: "Слава Ісусу Хресту", а їм треба було відповідати: "На віки слава". Життя в бараках ішло добре, жандарми давали пайок та ще й свого трохи зоставалось. Часом ганяли в ліс, начебто на партизан, але і одного не бачили, окрім зайців та лисиць. А через якийсь місяць новий наказ - знову вантажитись у товарні вагони у місті Турку. "Що зробиш? Аби не везли назад до Совєтського Союзу. Хоча, хто знає, що чекає попереду?" - так собі міркували люди. Поїхали вперед, переїхали Чехословацький кордон. Жандарми казали: "Не бійтеся! Чехи добрі люди і наші приятелі. Може, деякий час, будете жити в Чехословаччині".
Із сльозами на очах люди подумки прощались з рідною землею: "Прощай, Україно! Ми ще колись вернемось назад!"
Люди їхали у безвість. Ніхто не відав, що декому доведеться пройти через "Бухенвальд"...
